|
|
14.05.2007 23:37
Евробачення – напів-лакмус бачення українців?
У народних традиціях рядженство побутувало. Змасакроване радянщиною, воно збереглося у весільних обрядах ряду регіонів, коли другого-третього весільного дня до решти «забодунені» чоловіки «циганили», переодягшись у жіночу одіж (захмелілі ж жінки відповідно очоловічувались) – на загал видовище доволі реготливе.
«Сердючка» «циганила» по-чорному. З підтекстом. Тож і сприймалася така «кіч-культура» далеко не однозначно. Але попри доволі відчутне культурницько-антипатійне сприйняття на вітчизняних теренах, Вєркин образ «пол-напол» – напівграмотна напів-українка (напівстатеві аналогії у даному разі далеко не завжди першенствували) – відразу ж припав «до смаку» східному сусідові. Що, зрештою, не дивно: багато в чому подібний образ меншого «напів-недо-брата» цілеспрямовано плекався «братніми» політ-міфологами не одне століття. А тут ще й з України «підмастили».
Євробаченневий тріумф-визнання Сердючки – нового «символа України» – був хоч і передбачуваним (після «фінсько-лордних» євросимпатійних викрутасів), але все ж – до певної міри шоком. І тут українців «бачать» і «визнають» у напів-клоунській напівролі, напів-позиції! Асоційоване членство засоційованих членів.
Ясна річ, західні сприйняттєві акценти проявилися як дещо відмінні (зокрема, відчутно добріші) від східних, але загальна тенденція – збіглася. Нас знову вітають у ролі таких собі безхитрісних маргіналів, посміхаються нашій вторинності, наївності і простакувато-сором’язливій жвавості. Тобто, на загал, маємо ще один близькотенденційний показник того, що серйозно сприйняти (і прийняти) нас Європа досі не готова.
Остання «тирада», зрештою, розкатегоризовується такими брендами як метри шкіряних рукавиць брати Клички та маестро шкіряного м’яча Шева. Тут слід зазначити, що одних лиш силових асоціацій замало для повноцінного європейського руху. Потрібні «різногалузеві» символи, й обов’язково – культурницькі, причому такі, що стосуються масової, молодіжної культури. Локальні, «елітні» культурницькі впливи на кшталт хороспівних колективів, всесвітньо визнаних «стовпів» оперного співу Володимира Гришка, Вікторії Лук’янець тощо не спрацьовують всеохопно – як-от те ж саме Євробачення, одного туру якого достатньо, аби вже зробити співака – а з ним і країну-представника – всюдизвучними і популярними.
Можна згадати ще й про євровизнання Руслани, однак воно не «випадає» із тенденції: її визнали якраз за «дику» енергію та за екзотику «дикунської царівни».
Можна зауважити, що євробаченневе тріумф-сприйняття Сердючки зумовлене частковою культурницькою деградацією молодого покоління європейців. Однак дане твердження якщо й має сенс, то виключно частково.
Ясна річ, не може й не повинна наша європеїзація сподоблятися трансвестизмові. То в яку ж одіж нам слід убратися, аби бути сприйнятими належно? Мабуть, жодна одіж не поможе, якщо під блискучим ряженством ми залишатимемося маргіналами. Продовжуватимемо вважати себе чимось похідним і вторинним, водночас публічно погоджуючись із тезою, що таки-да – варто нам нарешті віднайти себе. Навіть якщо чиєсь «я» заліплене штукатуркою напів-клоуна, він все одно може проявити себе навіть із-під неї. Як це зробила Вєрка Сердючка, в ряду «лаша, тумбай» виразно продекламувавши – «раша, гудбай!»
|
|
Теги:
україна, європа, культура і мистецтво, євробачення, українці, культура, традиції, |
 залишити коментар
цитувати
|
0 коментарів
залишити коментар
|
Теги:
|
Про проект
